Походження термінів "Русь" і "Україна": аналіз історичних реалій та наративів
Здавна під назвою "Русь" розуміли території, що відповідали межам сучасної Центральної України — Київське, Чернігівське та Переяславське князівства. Йдеться про землі, що нині належать до Київської, Житомирської, Чернігівської, частково Сумської, Черкаської, Вінницької та Полтавської областей. Починаючи з XII століття, до складу Русі включали й Західну Україну.
Саме ці землі князі вважали своїм домом, своєю "вотчиною". Усі інші території, що знаходились під владою Київської Русі, вважалися її залежними областями.
Під час існування Київської Русі населення цих земель іменувалося "русинами" (рідше — "русами"). Відомо, що термін "русин" фіксується у "Руській правді", княжих грамотах і літописах. Ця назва утримувалася в обігу у Центральній Україні до XVIII століття, в Галичині та Буковині — до початку ХХ століття, а на Закарпатті — навіть до сьогодні.
Імперські наративи та спроби перекручення історії
Певний час існувала імперська міфологія, яка намагалася створити образ "переміщення" столиці Русі з Новгорода до Києва, а згодом і з Києва. Однак така теорія має значні хибності. Варяги, які пізніше стали важливими фігурами в історії східнослов'янських народів, не могли бути носіями терміну "Русь". Адже цей термін використовувався ще в працях готського історика Йордана в IV столітті та сирійського автора Псевдо-Захарія Ритора в VI столітті, тобто задовго до появи варягів на історичній арені в кінці VIII століття.
Додатково, аналіз географічних назв в Центральній Україні, таких як річки Рось, Росава, Роставиця, Рутець, свідчить про місцеве походження і зв’язок Русі з конкретними територіями, а не лише з абстрактними політичними утвореннями.
Походження терміну "Україна"
Слово "Україна" вперше згадується в літописі 1187 року, що також було до монголо-татарської навали. Це розвінчує спроби імперських наративів, які намагалися пов'язати назву України з "околиці", де б це не мало логічного підґрунтя. Літописне повідомлення стверджує, що за князем Володимиром Глібовичем "тужила вся Україна".
Це було князівство, що складалося з різних частин, і вжитий термін "Україна" явно не означає околицю, а позначає цілу територію, яка на той час була частиною Київської Русі.
Додатково, літописи 1189 і 1213 років також підтверджують, що слово "Україна" використовувалося як позначення конкретних князівств, а не як синонім "околиці". У згаданих джерелах йдеться про "Україну Галицьку" та "всю Україну", що вказує на поняття цілісних політичних територій, а не периферійних областей.
Термін "Україна" як синонім князівства
Протягом XII-XV століть назва "Україна" використовувалася для позначення конкретних земель або князівств, що не є окраїнами, а справжніми частинами єдиної Русі. Вона була синонімом слова "країна" або "земля", позначаючи конкретну територію, що належала певному князівству. Це також вказує на те, що термін "Україна" є більш сучасною назвою для території, що колись була відома як Русь.
Таким чином, термін "Україна" є пізнішою і більш сучасною назвою для території, що колись була частиною Київської Русі, а "Русь" — стародавнім терміном, що вказував на ці землі. Подібно до того, як Франція колись називалася Галлією, а Іспанія — Іберією, Україна, насправді, є новим етапом у розвитку стародавньої Русі.