Другий саміт «Центральна Азія – Китай», що відбувся 17 червня в Астані за участю лідерів Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та Голови КНР Сі Цзіньпіна, дає свої плоди і позначив якісний зсув у регіональній динаміці. Під час цього заходу відбулося підписання Астанинської декларації та Договору про вічне добросусідство, дружбу та співпрацю.
Про них варто поговорити саме зараз, через декілька місяців після власне події, оскільки ці документи інституціоналізували партнерство в економіці, політиці та безпеці регіону, фіксуючи держави Центральної Азії в орбіті Пекіна та виключаючи їхню участь в антикитайських санкціях чи військових альянсах. Підписані угоди підвели чітку лінію під процесом, який відбувається вже досить тривалий час: Китай систематично витісняє Росію з регіону, перетворюючи його на зону свого домінування, де Москва зберігає лише залишки минулого впливу, підкріплені застарілими методами контролю та дефіцитом ресурсів.
Витоки та каталізатори китайського повернення
Повернення Китаю в Центральну Азію розпочалося одразу після розпаду СРСР, який відкрив нові транзитні та ресурсні можливості. Формат «5ЦА+1», що дебютував у травні 2023 року в Сіані, став відповіддю на послаблення ролі Росії як транзитера та постачальника сировини. Війна РФ проти України прискорила цей процес: навіть авторитарні режими регіону усвідомили ризики партнерства з агресором, здатним на насильницьке перекроювання кордонів. Пекін оперативно переорієнтував свою логістику, розвиваючи альтернативні маршрути до Європи через Центральну Азію.
Ключовим фактором стало скорочення американської присутності: вивід військ з Афганістану в 2021 році та закриття програм USAID у 2025 році створили вакуум, який Москва та Пекін прагнуть заповнити. Вплив Євросоюзу, Індії, Туреччини та інших акторів ігнорується обома столицями як маргінальний. Однак у Кремлі та Пекіні очікують спроб Вашингтона повернути позиції до кінця другої каденції Дональда Трампа, особливо в контексті антикитайського протистояння. Спільна мета витіснення Заходу неминуче загострює конкуренцію між Росією та Китаєм.
Російська стратегія: саботаж і примус
З 1991 року політика Москви орієнтована на утримання пострадянських республік у сфері свого впливу. Російський диктатор Путін, який назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття», постійно демонстрував готовність до відновлення імперії силою, як у Грузії та Україні. Лідери Центральної Азії вловили цей сигнал і активно диверсифікують свою зовнішню політику.
Росія зберігає зв’язки з старою номенклатурою в цих країнах, намагається зберегти інформаційне домінування (російська мова, ЗМІ, освіта) та контроль над стратегічними активами. Однак війна проти України виснажила ресурси Кремля. Москва віддає перевагу двостороннім відносинам та проксі-структурам (СНД, ОДКБ, ЄАЕС), саботуючи ШОС та БРІКС, якщо не може їх очолити. Декларації про «взаємодоповнення» з Китаєм (Росія - військово-політична міць, Китай - економічна) звучать не переконливо, особливо після ігнорування РФ на саміті в Астані.
Кремль вдається до старих перевірених методів: створення осередків напруженості (як на Закавказзі та в Молдові) для подальшого порятунку свого впливу. У Центральній Азії це проявляється в енергетичному тиску — контроль над ГЕС, мережами та газовою інфраструктурою через інвестиції, тарифи та корупцію. Нав’язування АЕС та єдиної газотранспортної системи посилює цю залежність. Трудова міграція використовується як шантаж: загроза депортацій дестабілізує економіки Таджикистану, Киргизстану та Узбекистану.
Однак військова присутність Росії в регіоні деградувала: бази в Киргизстані та Таджикистані ледве забезпечують свою охорону. Посилення ППО, про яке заявляла РФ (С-300, об’єднана система СНД) безглузде проти дронів терористів, але спрямоване на контроль над збройними силами регіону. Угоди ОДКБ про транзит військ у «кризах» відкривають двері для інтервенцій. Антитерористична риторика — ширма: Росія, яка легалізує «Талібан» і веде війну в Україні з масовими жертвами, може провокувати нові загрози через свої афганські зв’язки, щоб виправдати своє втручання.
Китайська модель: інвестиції та стабільність
Пекін у своїй зовнішній політиці фокусується на економіці: видобуток рідкоземельних металів, інфраструктура для експорту сировини та товарів, енергетика. Зміцнюються зв’язки з елітами, залучаються студенти та мігранти. Відставання в інформаційній та військовій сферах компенсується прямими діями: постачання озброєнь, навчання, присутність ПВК для охорони об’єктів.
Перспектива — з'єднання Центральної Азії з Афганістаном та Пакистаном у транспортно-енергетичному та водному кластерах. На відміну від Москви, Китай забезпечує стабільність для бізнесу, а не конфлікти. Сі Цзіньпін в Астані підкреслив: «Не можна повернути колесо історії назад... Нам потрібен єдиний світ, а не розколотий». Територіальна цілісність — пріоритет Пекіна, на противагу російській маніпуляції «самовизначенням».
Росія підтримує китайський проект «Один пояс - один шлях», але саботує альтернативні торгові маршрути, наприклад, залізничні гілки Китай-Киргизстан-Узбекистан та Китай-Казахстан). Стурбованість Москви викликає китайська енергетика та зближення Пекіну з Європою. У питанні безпеки відбуваються спроби координації спецслужб країн, але чітко фіксуються ознаки розвідувальної конкуренції між ними.
Вибір регіону та перспективи
Лідери держав Центральної Азії обирають Пекін, бажаючи отримати безпеку та розвиток. Росія, залежна від Китаю, загрузла в Україні, втратила Кавказ і ризикує ескалацією в регіоні для демонтмрації геоплітичної видимости сили і впливу. Китай, який бачить Центральну Азію своєю зоною інтересу, прагне стати економічним гегемоном і гарантом безпеки для цих країн в найближчі роки. Москва приховує тривогу, але методи, якими вона діє - саботаж і примус, прирікають Росію на маргіналізацію. Регіон переходить під китайський контроль, де стабільність перемагає імперські амбіції.
Інститут Політичних Стратегій